ЄСПЛ став на захист права українських журналістів на конфіденційність їхніх джерел

1 квітня Європейський суд з прав людини постановив рішення у резонансній справі за заявою української журналістки Наталі Седлецької. У справі «Седлецька проти України» (CASE OF SEDLETSKA v. UKRAINE) йшлося про стверджуване неправомірне втручання Генпрокуратурою у права заявниці, яке могло призвести (чи навіть призвело) до розголошення джерел, що надавали їй інформацію для розслідувань щодо корупції, у тому числі – серед посадовців самої Генеральної прокуратури.

Обставини справи

Ця справа стосується буремних подій 2017 року, коли Директору НАБУ Артему Ситнику закидали розголошення таємниці слідства журналістам. За два роки до того НАБУ відкрило кримінальне провадження за фактом незаконного збагачення щодо прокурора Костянтина Кулика, який у 2017 році став працювати у Генеральній прокуратурі. У 2016 році НАБУ у рамках розслідування щодо прокурора проводило прослуховування телефону дружини Н.

Після цього у листопаді 2017 року Обозреватель опублікував статтю, в якій йшлося, що влітку того ж року Ситник мав закриту зустріч із журналістами. Стверджувалося, що під час цієї зустрічі Директор НАБУ розголосив журналістам деякі відомості, що становили таємницю слідства. Зокрема, він вмикав запис телефонних розмов Н з її знайомими – розмови стосувалися певних аспектів приватного життя жінки. До статті також був долучений запис цієї зустрічі. Після цього до Генпрокуратури надійшло декілька заяв – у тому числі від Н – щодо відкриття кримінального провадження щодо Артема Ситника за розголошення таємниці слідства.

ГПУ відкрила кримінальне провадження та звернулася до СБУ для проведення експертизи з розпізнавання голосів, які були записі зустрічі із журналістами. Експертиза показала, що голоси на записі імовірно належали Артему Ситнику, його заступнику та двом журналісткам: Б. та заявниці. Інші голоси ідентифікувати не вдалося. Через це заявницю невдовзі викликали на допит.

Під час допиту заявниця повідомила слідчому, що відповідно до п. 6 ч. 2 статті 65 Кримінального процесуального кодексу журналісти не можуть бути допитані про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації. А тому вона відмовилася відповідати на всі питання щодо стверджуваної зустрічі із Директором НАБУ, зокрема – підтверджувати чи спростовувати, чи була вона на ній.

Прокуратура не розгубилася і вирішила дістати інформацію іншим чином – отримати ухвалу слідчого судді про тимчасовий доступ даних зв’язку заявниці: дати, часу та тривалості дзвінків, номерів телефону, смс-повідомлень та місця перебування заявниці під час кожного дзвінку та повідомлення за період з 19 липня 2016 (завершення прослуховування телефону Н) до 16 листопада 2017 року (відкриття кримінального провадження). Слідчий суддя того ж дня постановив таку ухвалу без виклику заявниці, пославшись на те, що «існує реальна загроза зміни або знищення» цих даних. Постанова не підлягала оскарженню та мала строк дії у місяць. Сама заявниця дізналася про цю ухвалу випадково з новин. Пізніше суд відмовив їй у наданні копії ухвали.

Попри це заявниця спробувала її оскаржити, а апеляційний суд навіть прийняв її до розгляду, пославшись на статтю 309 КПК та важливість захисту джерел для журналістської діяльності від розголошення. 18 вересня суд скасував ухвалу слідчого судді та постановив нову, якою дозволив доступ до даних заявниці лише щодо дати та часу перебування заявниці у 6 визначених локаціях Києва протягом того самого періоду у 16 місяців.

Ще до цього – 10 вересня – заявниця звернулася до ЄСПЛ із клопотанням про застосування тимчасових заходів у цій справі. І вже 18 вересня Суд застосував їх і закликав уряд запобігти тому, щоб слідство отримало доступ до даних заявниці до розгляду справи Судом. За офіційними даними, слідство так і не отримало доступу до даних заявниці.

20 вересня заявниця звернулася до Київстару та ГПУ щодо того чи отримувало слідство доступ до даних, відповідно до ухвали слідчого судді та ухвали апеляційного суду. Втім, у відповіді їй відмовили, посилаючись на таємницю слідства.

Позиції сторін

Заявниця стверджувала, що ухвала про доступ до її мобільних даних становила невиправдане втручання в її право на захист журналістських джерел, гарантоване статтею 10 Конвенції. Уряд також посилався на статтю 10, але мав протилежну позицію і стверджував, що заява є необґрунтованою. Втім, Суд вирішив, що цю заяву треба розглянути по суті.

Заявниця наполягала, що українське законодавство не містить необхідних запобіжників для захисту джерел журналістів від втручання уряду. Вона стверджувала, що обидві ухвали про доступ до даних не були потрібні у демократичному суспільстві, адже не було нагальної потреби суспільства у цьому, а сам факт її участі у зустрічі щонайбільше був «імовірним». При цьому ГПУ не намагалася використати менш інтрузивні заходи – зокрема, не перевіряли книгу відвідувачів НАБУ. Також вона згадала і про те, що ухвала слідчого судді була винесена за її відсутності.

Іншим аспектом була непропорційність доступу до даних за 16 місяців. Так, у ході розкриття цих даних правоохоронцям могли б стати відомі особи, які надавали заявниці інформацію, яку вона використовувала для своїх розслідувань щодо фактів корупції серед посадовців, серед яких було і 7 розслідувань щодо корупції у самій Генпрокуратурі. При цьому вона так і не змогла пересвідчитися, що слідство не отримало доступ до її даних, адже ГПУ та Київстар відмовилися повідомляти їй відповідну інформацію.

Уряд же наполягав на тому, що про порушення прав заявниці у цій справі не йдеться. Так, представник уряду посилався на лист ГПУ про те, що слідство не отримувало доступ до даних заявниці за жодною з ухвал, строк дії яких завершився 27 вересня 2018 року. Сам факт втручання уряд називав виправданим, адже воно переслідувало легітимну мету, яка полягала у проведенні розслідування серйозного злочину та захисту прав Н. Так само він стверджував, що слідство перед ініціюванням доступу до даних заявниці вичерпало усі інші засоби встановити істину.

На додачу представник уряду заявляв, що усі недоліки, що містилися у першій ухвалі, були виправлені в ухвалі, постановленій апеляційним судом. Так, суд вніс зміни до ухвали, виходячи з того, що заявниця була журналісткою, і обмежив обсяг даних, до яких слідство могло отримати доступ.

Розгляд ЄСПЛ

Перш за все, Суд наголосив на тому, що захист джерел журналістів є наріжним каменем свободи преси та її ролі у якості суспільного вартового, а також визначив релевантні терміни. Так, під «джерелом» ЄСПЛ розуміє будь-яку особу, яка надає інформацію журналісту, а під «інформацією, що ідентифікує джерело» – як фактичні обставини передачі інформації від джерела до журналіста, так і неопубліковану інформацію, що джерело передало журналісту.

Безперечним було те, що у цій справі мало місце втручання у право заявниці, тож залишалося встановити, чи воно було виправданим. Суд залишився вдоволеним мотивацією щодо розслідування злочину і захисту прав Н, тож погодився, що втручання мало легітимну мету. Далі стояло питання про те, чи було це втручання передбачене законом та необхідним у демократичному суспільстві.

Щодо першого, ЄСПЛ відзначив, що КПК належним чином передбачає випадки, коли ухвалу про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя може постановити. Тож запобіжники у цьому плані таки мають місце. Втім, головною проблемою тут було те, що заявниця змогла скористатися цим запобіжником лише завдяки тому, що випадково дізналася про ухвалу слідчого судді зі ЗМІ і всупереч положенням самої ухвали, відповідно до яких вона не підлягала оскарженню. Цю ситуацію Суд визнав неоднозначною і перейшов до подальшого розгляду.

«Суд вважає, що підстави для втручання у права заявниці, передбачені статтею 10, що їх надала національна судова система, не були достатніми для того, щоб продемонструвати пропорційність втручання та що воно відповідало нагальній суспільній потребі».

Так, ухвала слідчого судді надавала слідству доступ до необґрунтованої кількості даних заявниці, у тому числі – контакти, смс та тривалість дзвінків. На думку Суду, це цілком можна сприймати як «інформацію, що ідентифікує джерело». При цьому факт скасування ухвали апеляційним судом не дуже змінює ситуацію, адже у ній було зазначено, що вона не підлягає оскарженню і вже тривалий час (понад 20 днів) була чинною до того, як її скасували. У цей час прокуратура робила щонайменше одну спробу отримати доступ до даних.

Більше того, Ігор Луценко, який тоді був Генеральним прокурором, на пресконференції 15 вересня 2018 року заявив, що зацікавлені сторони можуть отримати від ГПУ відповідь Київстару на їх запит. Це створило враження, що прокуратура таки отримала від оператора певну інформацію. Але коли заявниця звернулася за цією інформацією 20 вересня, їй відмовили. Після цієї пресконференції ГПУ заперечувала, що отримувала доступ до даних заявниці. Через таку непостійність Суд не зміг однозначно встановити, чи була порушена цілісність даних заявниці.

«Суд погоджується, що нова ухвала про доступ до даних, що її постановив апеляційний суд 18 вересня 2018 року, яка замінила [ухвалу слідчого судді] і обмежувала доступ до збору даних про геолокацію протягом 16 місяців, могла ліквідувати загрозу ідентифікації джерел заявниці, що не пов’язані із проводження щодо [Ситника], якщо припустити, що ГПУ до того не отримала відповідну інформацію від мобільного оператора, як стверджує уряд. Проте, примітним є те, що ГПУ сприймала [Ситника] як журналістське джерело заявниці. Вони намагалися отримати доступ до даних заявниці безпосередньо для того, щоб перевірити припущення, що [Ситник] зустрічався із заявницею, щоб передати їй конфіденційну інформацію, пов’язану з її діяльністю журналістки-розслідувачки і, якщо це було так, використати ці дані як доказ у кримінальному провадженні щодо нього. Той факт, що державним органам було відоме ім’я стверджуваного джерела заявниці і що він був причетний до злочину, не скасовує як такий захист самої заявниці відповідно до статті 10 Конвенції».

Це означало, що ухвала апеляційного суду все ще мала містити достатні підстави для збору даних про геолокацію заявниці. Втім, цього у ній не було. По-перше, йшлося вже ще про період у 16 місяців, що був необґрунтовано довгим. По-друге, суд не протиставив інтерес більш ефективного слідства цієї справи суспільному інтересу у збереженні приватності даних заявниці. По-третє, на той момент не було доведено, що сама зустріч із Ситником проходила у будівлі НАБУ, а також під питанням було те, чи мала заявниця при собі телефон того разу. По-четверте, суд взагалі не розглядав саму можливість використання інших способів отримання слідством необхідної йому інформації.

«На фоні описаних вище висновків, Суд не переконаний, що дозвіл на тимчасовий доступ до мобільних даних заявниці, наданий національними судами, був “головною вимогою в ім’я суспільного інтересу“ і, таким чином, необхідним у демократичному суспільстві. Відповідно, у цій справі мало місце порушення статті 10 Конвенції».

Компенсація та інші заходи

Суд призначив заявниці 4500 євро компенсації з 10 тисяч, які вона просила стягнути з України. Заявниця також просила застосувати у цій справі заходи загального характеру і зобов’язати Україну забезпечити належний захист журналістських джерел, наприклад, шляхом зміни законодавства. Проте, ЄСПЛ, який вище зазначив, що законодавство вже містить необхідні запобіжними, відмовив у задоволенні цієї вимоги.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, як пенсіонер 10 років чекав рішення ЄСПЛ у справі щодо доплати до пенсії у 100 грн і переміг.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.