Суд направив ухвалу позивачу через Viber, але той її не отримав: КАС ВС вирішив, що позивач мав використовувати прогресивні форми роботи і нагадав про «презумпцію обізнаності»

Як відомо, Рада суддів України на своєму засіданні 5 серпня рекомендувала судам закупити телефонні номери, аби надсилати учасникам процесу судові повістки та судові рішення через Viber та інші месенджери.

Як розповів тоді заступник голови ДСА Сергій Чорнуцький, ДСА може забезпечити закупівлі платних послуг у Viber і WhatsApp для корпоративних клієнтів, за якими вони будуть давати підтвердження доставки і прочитання повідомлень від судів для учасників судових процесів. Однак це буде не безкоштовно.

Втім, наразі ситуація із надсиланням повідомлень та копій судових рішень через месенджер Viber не врегульована процесуальним законодавством. До того ж, чимало користувачів «присутні» у таких месенджерах лише формально (зареєстровані, але фактично не користуються).

В одній з таких справ, де суд направив ухвалу позивачу через Viber, але той її не отримав, свою позицію висловив Верховний Суд.

Зокрема, Верховний Суд зазначив, що «байдужа поведінка учасника справи, що виявляється, зокрема, у неотриманні повідомлень суду, не повинна схвалюватися судовою практикою. Навпаки, судова практика повинна стимулювати учасників справи використовувати прогресивні форми роботи».

У даному випадку колегія суддів КАС ВС не погодилася з попередньо висловленими позиціями Верховного Суду про те, що належним способом вручення судового рішення може вважатися лише його надсилання рекомендованим листом (не телефоном, не електронною поштою поза «Електронним кабінетом» ЄСІТС, не мессенджерами).

Обгрунтували це судді КАС ВС неналежним фінансуванням судів і тим, що дотримання попередньої позиції призведе до зупинення роботи судів та порушення права особи на доступ до правосуддя.

«Правильне загалом твердження про те, що суди повинні неухильно дотримуватися норм процесуального права, з урахування відсутності фінансування не відповідає на ключове питання - як.

Як має діяти суддя, який протягом тривалого часу об`єктивно через незалежні від нього обставини позбавлений можливості виконати вимоги процесуального закону через відсутність фінансування, зокрема, як направити стороні копію ухвали рекомендованим листом з повідомлення про вручення, як це передбачено у статті 251 КАС України», - зазначено у рішенні КАС ВС.

Йдеться про ухвалу Касаційного адміністративного суду Верховного Суду по справі  №560/5541/20 від 17 листопада 2022 року (суддя-доповідач Василь Шарапа, судді Альберт Єзерор, Володимир Кравчук).

Обставини справи

У вересні 2020 року позивач звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду в Хмельницькій області, в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ від 7 липня 2020 року щодо відмови в підтвердженні періоду роботи, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах; зобов`язати ГУ ПФУ зарахувати періоди роботи з 01 січня 1998 року по 31 грудня 1999 року та з 01 січня 2002 року по 29 липня 2003 року до пільгового стажу.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 17.11.2020, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2021, позов задоволено.

Ухвалою Хмельницького ОАС від 19.04.2021 у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення у справі відмовлено.

Не погодившись із судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20.05.2021 апеляційну скаргу залишено без руху з підстав несплати судового збору та надано строк для усунення недоліків протягом 10 днів з дня отримання копії зазначеної ухвали.

Копію вказаної ухвали направлено на номер телефону через застосунок Viber, що підтверджується довідкою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20.05.2021.

Телефонограмою від 25.06.2021 позивача повторно повідомлено про наявність ухвали від 20.05.2021.

Надалі ухвалою від 15.07.2021 Сьомий апеляційний адміністративний суд повернув позивачеві його апеляційну скаргу зважаючи на те, що у встановлений строк особа, яка подала апеляційну скаргу, не усунула недоліки апеляційної скарги, а саме: не надіслала до апеляційного суду оригіналу документа про сплату судового збору.

Повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції зазначив, що у зв`язку із відсутністю фінансування для направлення судової кореспонденції засобами поштового зв`язку, здійснив усе можливе для належного повідомлення апелянта щодо стану його скарги, проте станом на 25.07.2021 вимоги ухвали Сьомого апеляційного адміністративного суду про залишення апеляційної скарги без руху апелянтом не виконані, заяв (клопотань) на виконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху апелянтом не надано, ні через канцелярію суду, ні поштовим зв`язком. Також вказав, що при зверненні до суду з апеляційною скаргою апелянт реалізує своє право, а не обов`язок, та є найбільш зацікавленою особою щодо відстеження руху цієї справи.

Позивач, не погоджуючись із таким судовим рішенням, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги зводяться до допущення судом апеляційної інстанції порушень норм процесуального права. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції направив копію ухвали про залишення апеляційної скарги без руху у спосіб, що не передбачений процесуальним законом. Також зазначає, що на адресу позивача та за номером телефону копія ухвали про залишення апеляційної скарги без руху від 20.05.2022 не надходила і вручена не була.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд виходить із такого.

У цій справі скаржник вважає, що копія ухвали про залишення апеляційної скарги без руху належним чином йому направлена не була, у визначеному законом порядку він її не отримував, тому не міг у встановлений судом строк усунути недоліки апеляційної скарги.

Ключовим правовим питанням у справі є застосування ст. 251 КАС України стосовно дотримання судом порядку вручення судових рішень та правові наслідки їх надсилання у спосіб, що не передбачений законодавством.

Частиною 5 статті 251 КАС України визначено, що учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено в порядку письмового провадження, копія судового рішення надсилається протягом двох днів із дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини 6 статті 251 КАС України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, законодавством визначено, що відлік процесуального строку пов`язується з днем вручення судового рішення, який встановлюється за правилами частини 6 статті 251 КАС України.

Згідно з частиною 11 статті 251 КАС України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом із повідомленням про вручення.

Верховний Суд розглядав справи, в яких поставало питання про застосування статті 251 КАС України. Відповідні правові висновки відображено у постановах колегій, що входять до різних судових палат Касаційного адміністративного суду, зокрема від 04.05.2022 (справа №120/2583/21-а), 01.07.2021 (справа №802/118/17-а), 07.07.2022 (справа № 120/4298/21-а), 04.05.2022 (справа № 120/2583/21-а), 09.06.2022 (справа № 320/11945/20), 12.09.2022 (справа №    640/11616/21), 30.08.2022 (справа № 640/15282/20), 29.08.2022 (справа № 810/202/18), 23.08.2022 (справа № 560/9388/21), 17.08.2022 (справа № 640/24112/21), 10.08.2022 (справа №    560/5344/21), 25.05.2022 (справа № 600/267/21-а), 25.05.2022 (справа № 380/8038/21), 25.05.2022 (справа № 460/2926/20), 12.05.2022 (справа № 260/1352/21), 28.04.2022 (справа №160/9400/21), 28.04.2022 (справа № 240/8365/21), 14.04.2022 (справа № 240/18423/20).

Узагальнено, правовий висновок зводиться до того, що належним способом вручення судового рішення може вважатися лише його надсилання рекомендованим листом (не телефоном, не електронною поштою поза «Електронним кабінетом» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - ЄСІТС), не службами для обміну миттєвими повідомленнями (мессенджерами).

Такого ж підходу у застосуванні тотожної норми, наведеної у статті 272 ЦПК України, дотримується Касаційний цивільний суд (постанови від 26.01.2021 у справі № 279/1616/21, 30.09.2020 у справі № 509/3945/15-ц, 18.09.2019 у справі № 520/899/18).

Колегія суддів не погоджується з безумовністю такого висновку, оскільки його послідовне застосування на практиці в умовах неналежного фінансування судів призведе до зупинення роботи судів та порушення права особи на доступ до правосуддя.

Відтак є практична потреба у розв`язані цієї проблеми шляхом розширеного тлумачення статті 251 КАС України з урахуванням реальної ситуації, в якій опинилися суди через неналежне фінансування.

На думку колегії суду, вирішення цієї проблеми може ґрунтуватися на таких аргументах.

(а) щодо незадовільного забезпечення судів

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Це право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України).

Практична реалізація цього конституційного права покладає на державу позитивні зобов`язання створити систему судів та забезпечити їх діяльність. У статті 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Належними, зокрема, є умови, за яких суди можуть здійснювати свою діяльність відповідно до процесуального законодавства.

Однак Конституція України та спеціальне законодавство, що регулює роботу судової влади, не передбачає, як чинити правильно, коли держава не виконує цього конституційного обов`язку.

Останні роки ситуація з фінансовим забезпеченням судів була складною, на що неодноразово звертали увагу Рада суддів України, Вища рада правосуддя, Верховний Суд. У 2022 році ситуація стала вкрай незадовільною.

Так, у рішенні Ради суддів України від 06.08.2022 № 26 зазначено, що відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" для забезпечення роботи апеляційних та місцевих судів, а також інших установ системи правосуддя на 2022 рік було передбачено 19 032,4 млн грн, з них: за загальним фондом державного бюджету 16 282,4 млн грн, за спеціальним фондом державного бюджету 2 750,0 млн гривень.

У зв`язку із військовою агресією та запровадженням на території України воєнного стану значно зменшилися надходження до спеціального фонду державного бюджету. План надходжень на березень-червень складав 1000,0 млн грн, а фактично з 1 березня по 30 червня надійшло лише 466,7 млн грн. Тобто судова влада вже недоотримала 533,3 млн грн фінансових ресурсів.

Відсутність надходжень ставить під загрозу спроможність держави забезпечити відправлення правосуддя, оскільки суди не мають об`єктивної фінансової спроможності придбавати папір, марки, інші предмети, оплачувати послуги з доступу до мережі Інтернет, поштові послуги та інше, оплачувати комунальні послуги та сплачувати нарахування на заробітну плату.

Так, за спеціальним фондом на придбання марок передбачено 107 087,2 тис. гривень. За перше півріччя 2022 року профінансовано 790,1 тис. грн, що становить 0,7% від кошторисних призначень. Така тенденція зберігається за всіма напрямками поточних видатків. Придбання конвертів профінансовано на 0,1% від кошторису призначень, оплата послуг поштових відправлень з відбитком кліше державного знаку маркувальної машини на 5,9%, оплата інших поштових послуг на 2,7%.

Немає об`єктивних підстав сподіватися, що ситуація найближчим часом покращиться. Навпаки, у 2023 році фінансування судової влади зменшиться з 16,2 до 13,5 млрд грн за загальним фондом, тобто на 2,7 млрд грн, що становить близько 17%. Отже, проблема з фінансуванням має ознаки скоріше постійної, ніж тимчасової.

Ці причини є об`єктивними - існують незалежно від суду, непереборними - суди не мають правового механізму їх здолати, і постійними - тривають упродовж останніх років.

(б) щодо наслідків незадовільного забезпечення судів

Неналежне, вкрай обмежене фінансування діяльності судів безпосередньо впливає на організацію їх роботи і здатність виконувати процесуальні норми, що потребують відповідного матеріального забезпечення: електроенергії, інтернету, паперу, конвертів, марок, поштових витрат. Без такого забезпечення виконати деякі вимоги процесуальних кодексів суди просто не можуть.

Процесуальне законодавство не передбачає винятків для ситуації, коли здійснення правосуддя державою не забезпечується. Не враховує цих реалій і судова практика, що її формує Верховний Суд, зокрема у постановах, від яких колегія має намір відступити. Спроби судів першої та апеляційної інстанції знайти можливість здійснювати судочинство в умовах відсутності фінансування поштових витрат практикою Верховного Суду не підтримуються.

Однак правильне загалом твердження про те, що суди повинні неухильно дотримуватися норм процесуального права, з урахування відсутності фінансування не відповідає на ключове питання - як. Як має діяти суддя, який протягом тривалого часу об`єктивно через незалежні від нього обставини позбавлений можливості виконати вимоги процесуального закону через відсутність фінансування, зокрема, як направити стороні копію ухвали рекомендованим листом з повідомлення про вручення, як це передбачено у статті 251 КАС України.

Ймовірних варіантів не багато:

(1)          Направити, коли з`явиться фінансування. Це правильне і законне рішення, коли затримка є незначною, а строки - розумні. Поточний стан дає підстави припустити, що фінансування немає і не буде протягом тривалого і невизначеного часу. Судові рішення сторонам не направляються, вони про них не знають, розгляд справ де-факто зупиняється. Не відправивши ухвалу про залишення позовної заяви чи апеляційної скарги без руху, провадження гальмується на невизначений строк.

На практиці таке «чекання» призведе до зупинення роботи судів до відновлення фінансування. Якщо справа роками не розглядається, то не може бути й мови про реалізацію конституційного права на справедливий суд. Це призведе до порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (надмірна тривалість проваджень та відсутність в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту). Така ситуація згодом спричинить масову подачу скарг до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Практика ЄСПЛ щодо надмірної тривалості судових проваджень в Україні є сталою. Позитивні рішення на користь заявників покладуть на державу тягар відшкодування, що стане катастрофічною проблемою для бюджету України;

(2)          направити за кошти сторін. Іноді зацікавлені учасники погоджуються взяти на себе поштові витрати і відправити судове рішення іншій стороні. За такого підходу, суд буде розглядати лише ті справи, в яких поштові витрати фінансує хтось з учасників. Однак правових підстав для перекладення на них обов`язку суду немає. До того ж, таке вирішення проблеми недофінансування судів призведе до нерівності учасників різних справ;

(3)          направити за власні кошти судді. Так чинять окремі добросовісні судді, намагаючись хоч якось забезпечити правосуддя. Однак, Законом України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30.06.1999 № 783-XIV, предметом регулювання якого є фінансове забезпечення діяльності судів України, передбачено, що вони здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування. Отже, суддя не має права фінансувати діяльність суду. Окрім того, надсилання кореспонденції суду за кошти судді може розглядатися під кутом його особистої зацікавленості у розгляді справи. Сторони можуть підозрювати наявність приватного інтересу у судді, який витрачає власні кошти на службову діяльність. Це може використовуватися як підстава для відводу;

(4)          використовувати інші способи комунікації, не передбачені статтею 251 КАС України. Саме так діяв суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається. Ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху було надіслано на телефон, зазначений в апеляційній скарзі, через застосунок «Viber». Про ухвалу позивача додатково проінформовано телефонограмою.

Кожен із запропонованих варіантів у тій чи іншій мірі не відповідає закону, а законний варіант є неможливим. Отож, судам, для того щоб здійснювати правосуддя, доводиться обирати такий спосіб дій, який призводить до найменших негативних наслідків.

За практикою Європейського Суду з прав людини справедливість проваджень завжди оцінюється їх розглядом загалом для того, щоб окрема помилка не порушувала справедливість усього провадження (рішення ЄСПЛ у справі «Миролюбов та інші проти Латвії» від 15.09.2009, заява №798/05, § 103).

(в) щодо способів забезпечення права знати про суд та презумпцію обізнаності

Застосовуючи процесуальний закон і формуючи відповідну практику, видається важливим враховувати реальні обставини, в яких працюють суди, і тлумачити його у світлі забезпечення гарантій на доступ до суду та його безперервної роботи. Лише такий підхід забезпечить практичну відповідь на реальні проблеми та виклики сучасності.

Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення.

Через відсутність фінансування суди не надсилають судові рішення рекомендованими листами, а повідомляють учасника про ухвалення рішень і можливість їх отримання альтернативними засобами комунікації - телефоном, електронною поштою, мессенджерами.

Такі дії, хоч і не передбачені процесуальним законом, але мають ту ж саму мету - проінформувати учасника справи. Отже, правова мета досягається, але в інший спосіб, який не передбачений законом.

Вважаємо, що ключовим для оцінки правомірності цих дій суду має бути не спосіб їх вчинення (надсилання чи не надсилання рекомендованого листа), а їх здатність забезпечити досягнення мети - інформування особи про судове рішення. Якщо особа знає або не може не знати про судове рішення, саме лише ненадсилання їй тексту рішення рекомендованим листом є формальним порушенням і не повинно мати правового значення, адже правову мету досягнуто.

За формального підходу, ненадсилання особі судового рішення рекомендованим листом, як це передбачено статтею 251 КАС України, свідчить про те, що його не вручено. Однак на практиці навіть дотримання такого порядку не гарантує, що особа знає про судове рішення. Навіть якщо хтось розписався про отримання листа, то невідомо чи це був особисто учасник справи, чи відкрито листа, чи прочитано судове рішення. Закон лише виходить з презумпції, що учасник справи повинен дізнатися, не може не знати про текст судового рішення, надісланий йому поштою рекомендованим листом. Тобто діє презумпція обізнаності.

Цю ж презумпцію обізнаності слід застосовувати і до випадків інформування учасника справи про судове рішення альтернативними способами повідомлення. Тим більше, така презумпція вже застосовується під час вручення повісток.

Можливість інформування учасників справи про судове провадження альтернативними засобами комунікації (тобто не рекомендованим листом і не на офіційну електронну адресу) прямо перебачено законом. Зокрема, відповідно до статті 129 КАС України за письмовою заявою учасника судового процесу, який не має офіційної електронної адреси, текст повістки надсилається йому судом електронною поштою, факсимільним повідомленням, телефонограмою, текстовим повідомленням з використанням мобільного зв`язку на відповідну адресу електронної пошти, номер факсу, телефаксу, телефону, зазначені у відповідній письмовій заяві.

Отже, для вручення повісток закон передбачає альтернативні способи комунікації. Однак їх не передбачено для вручення судових рішень. Водночас, як вручення повісток, так і вручення судових рішень є гарантіями забезпечення одного й того самого права - права на справедливий суд, елементом якого є право знати про суд (як про процес - засідання, так і про результат - рішення). Логічно було б забезпечувати це право в однаковий спосіб, незалежно від того, йдеться про розгляд справи у судовому засіданні чи  про вручення копії судового рішення.

Якщо учасник надав суду телефон та електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них.

З огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи з допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. Самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію.

Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника, який надав суду свої номери та адреси, але не користується чи не стежить за ними.

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення ЄСПЛ у справі "Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії" від 07.07.1989).

Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі "Тойшлер проти Германії" від 04.10.2001 наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

Зважаючи на вищевикладене, байдужа поведінка учасника справи, що виявляється, зокрема у не отриманні повідомлень суду, не повинна схвалюватися судовою практикою. Навпаки, судова практика повинна стимулювати учасників справи використовувати прогресивні форми роботи.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема "Електронний кабінет" ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно. Однак поки що не обов`язкове.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Рада суддів України неодноразово (востаннє рішенням № 26 від 06.08.2022) закликала суди та учасників процесу використовувати більш ощадливі методи роботи, користуватися перевагами дистанційного та електронного судочинства. В умовах війни кожна заощаджена гривня - вклад у перемогу. Це вже питання не лише грошей, а й національної безпеки.

Суди, які виконуючи рекомендації Ради суддів України, в умовах відсутності фінансування добросовісно застосовують альтернативні способи комунікації, запропоновані учасниками справи, не можуть вважатися такими, що діють неправомірно.

Презумпція обізнаності покладає на учасника справи обов`язок довести незнання про повідомлення, надіслане судом. Слід виходити з принципу порядності працівників суду. Перебуваючи під присягою державного службовця, розуміючи кримінально-правові наслідки підробки, не має підстав вважати, що вони можуть фальшувати докази повідомлення.

То ж коли працівник суду передає телефонограму і фіксує це відповідним документом, недостатньо заперечити її отримання. Коли надсилає листа на електронну пошту чи телефон учасника (sms чи у месенджер), недостатньо сказати «Я його не читав!» Щоб спростувати презумпцію обізнаності, учасник повинен надати відповідні докази «незнання».

Слід враховувати й те, що ситуація з неможливістю надсилання судових рішень рекомендованими листами через неналежне фінансування може використовуватися недобросовісними учасниками справи з наміром затягнути судовий розгляд. Орієнтуючись на чинну судову практику, вони можуть навмисно не отримувати повідомлень суду про прийняті судові рішення, блокуючи рух справи, і, відповідно, перешкоджаючи правосуддю. Безперечно, судова практика повинна розвиватися у напрямку запобігання таким зловживанням.

(г) щодо забезпечення мети правосуддя

Змістом діяльності держави і її головним обов`язком, а отже і всіх органів державної влади, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (стаття 3 Конституції України).

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Встановлення та зміна правових норм, формування бюджету судової влади - це повноваження законодавчої влади. Фінансове забезпечення їх виконання - повноваження виконавчої влади. Судова влада не може вирішити проблему належного виконання норм процесуального права, що потребують матеріального забезпечення, без інших гілок влади. Між тим, належне фінансування судів - це не лише гарантія незалежності, але й засіб забезпечення можливості їх роботи.

Через неналежне фінансування судової влади (за що відповідає виконавча влада) та збереження чинної норми права про надсилання судових рішень рекомендованою поштовою кореспонденцією (стаття 251 КАС України) (за що відповідає законодавча влада), яку суди де-факто не можуть виконати, суди опиняються у «безпорадному стані».

Судова влада, як окрема гілка державної влади, не може бути заручником ситуації, що виникла через об`єктивні загалом причини, але які перебувають у сфері відповідальності двох інших гілок влади, та не намагатися вирішувати проблеми, які унеможливлюють здійснення правосуддя, власними засобами.

Правосуддя здійснюється в інтересах конкретних осіб, учасників справи. Однак спроможність судової системи розглядати та вирішувати справи безперечно становить публічний інтерес, є умовою існування демократичної держави. Неможливість здійснення правосуддя підриває конституційне положення про те, що Україна є правовою державою (ст. 1).

Метою усіх судів є ефективний захист порушених прав (стаття 2 КАС України, стаття 2 ЦПК України, стаття 2 ГПК України). Суд, який не може здійснювати правосуддя, не є ефективним захисником, а отже не може реалізувати мети, заради якої він існує.

З огляду на це, тлумачення і застосування усіх процесуальних правових норм повинно відбуватися у спосіб, що забезпечує можливість досягнення мети судів. Нема користі від формального дотримання правових норм, якщо це перешкоджає меті правосуддя.

В умовах, коли законодавча та виконавча гілки влади не можуть вирішити проблем, з якими стикнулася судова влада, саме судова влада повинна знайти вихід із ситуації, запровадивши таке застосування правових норм, яке забезпечує роботу суду і здійснення безперервного правосуддя відповідно до Конституції України.

Застосовуючи ці підходи в контексті обставин цієї справи та їй подібних, колегія суддів звертає увагу, що у касаційній скарзі позивач заперечує отримання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху від 20.05.2021, а тому й повернення апеляційної скарги ухвалою від 15.07.2021 вважає незаконним.

Зі змісту ухвали Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021 вбачається, що копія ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху направлялася на номер телефону через застосунок «Viber». Також телефонограмою від 25.06.2021 позивача повідомлено про наявність ухвали про залишення апеляційної скарги без руху від 20.05.2021.

Повертаючи апеляційну скаргу заявникові у зв`язку із невиконанням вимог ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху, суд апеляційної інстанції мотивував її тим, що здійснив усе можливе для належного повідомлення апелянта щодо його скарги, проте станом на 25.07.2021 вимоги ухвали Сьомого апеляційного адміністративного суду про залишення апеляційної скарги без руху апелянтом не виконані.

Матеріали справи містять роздруківку про надіслання 20.05.2021 о 13.10 файлів на номер телефону позивача через застосунок "Viber" (а.с. 161). Зміст повідомлення вказує на те, що було надіслано два файли:

(1) файл з назвою « 560-5541 без руху.pdf», що збігається з номером цієї справи;

(2) текстове повідомлення такого змісту: «Надішліть будь ласка підтвердження отримання електронного листа. З повагою, секретар судового засідання. Додатково повідомляємо, що у зв`язку з недостанім фінансування витрат суду на послуги поштового зв`язку відсутня можливість здійснювати відправку поштової кореспонденції сторонам по справі. НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ ЗАВІРЕНІ КОПІЇ ДОКУМЕНТІВ МОЖЕТЕ ОТРИМАТИ В ПРИМІЩЕННЯ СУДУ. Сьомий апеляційний адміністративний суд.» Зазначено також адресу, телефон та графік роботи суду. Під обома файлами є дві галочки, що візуально відображає доставку повідомлення.

Про направлення повідомлення на Viber секретарем судового засідання Шпикуляк Ю.В. складено довідку від 20.05.2021.

Окрім того, про ухвалу суду про залишення апеляційної скарги без руху від 20.05.2021 та неможливість її відправки поштою позивачу було повідомлено телефонограмою секретарем судового засідання Довганюк В.В. 25.06.2021.

Зазначені обставини, на думку колегії, свідчать про те, що позивач не міг не знати про ухвалу суду. Твердження про те, що ухвалу йому не було вручено і він не міг знати про її існування, нічим не доведене і не спростовує презумпції обізнаності. До того ж позивач мав доступ до Єдиного державного реєстру судових рішень, з якого згодом й дізнався про ухвалу суду про повернення апеляційної скарги. У такий самий спосіб він міг дізнатися і про ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху.

Зважаючи на це, саме лише недотримання судом вимог частини 5 статті 251 КАС України (в частині надсилання судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення) є формальним порушенням, яке не може бути підставою для скасування ухвали суду.

Цей висновок суперечить правовим висновкам Верховного Суду, наведеним у постановах, зазначених у пунктах 20, 22 цієї ухвали.

Відповідно до статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів … передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія … вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Зважаючи на те, що колегія суддів має намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі як колегії суддів іншого касаційного суду (п. 20, 22 цієї ухвали), справу слід передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.